МЕТОДИЧНА РОБОТА

Шевченкові балади – цінне мистецьке надбання в українській літературі. Новаторські шукання поета.

(дослідження)

Щоб зрозуміти естетичні принципи та художні ідеали Т.Г.Шевченка, варто глибоко вивчити його балади. Адже саме у баладах Шевченко виявив себе і як глибокий лірик, і як драматичний поет.

Розпочав свою творчість Кобзар із балад і не поривав з ними все життя. Цей жанр був близький Шевченкові, він відповідав його мистецьким смакам, уподобанням. Глибока віра в людину, захоплення її душевною красою, співчуття до знедолених проймали балади поета.

На відміну від пасивних романтиків А.Метлинського, М.Шашкевича Шевченко в своїх баладах зосереджує увагу на явищах суспільної дійсності. Фантастика у нього не викликає страху, настроїв зневіри, а, навпаки, утверджує волю людини до боротьби за своє щастя, за визволення.

Своїми романтичними баладами Шевченко високо підніс значення рідного слова, розкрив здатність української мови висловлювати емоційний, внутрішній світ людини, підніс волелюбні ідеї народу, підготував ґрунт для розвитку інших літературних жанрів.

Балади Тараса Григоровича Шевченка органічно пов’язані з усією його творчістю. Так перші балади ("Тополя", "Причинна", "Утоплена") споріднені тематикою і образами з ранньою лірикою та соціально-побутовою поемою "Катерина", балади середини 40-х років ("Лілея", "Русалка") мають багато спільного з соціально-політичною лірикою та викривальною сатирою цих часів. У баладах із циклу "В казематі" ("Титарівна", "У тієї Катерини", "Коло гаю, в чистім полі") зображуються сильні, вольові натури в умовах соціальної нерівності, які своєю поведінкою нагадують героїв соціально-побутових поем, написаних у цей період, "Марина", "Варнак", "Княжна". Шевченко удосконалив жанр балади, довів його до високого рівня поетичної майстерності.

До виступу Шевченка балада в світовій літературі пройшла тривалий і складний шлях еволюції від народної танцювальної пісні до сюжетного поетичного твору переважно історичного або казково-легендарного змісту з похмурим колоритом. У кінці XVIII – на початку XIX століття вона досягла особливого розквіту в творчості сентименталістів, а ще більше – романтиків. Її вершини в російській літературі пов’язані з іменами В.Жуковського ("Людмила", "Світлана"), О.Пушкіна ("Песнь о вещем Олеге"), М.Лермонтова ("Воздушный корабль"), у польській – з іменем А.Міцкевича ("Балади і романси"). Інтерес до балади в українській літературі пожвавився в епоху романтизму 20 – 30-х років XIX століття.

Зародившись як жанр суто ліричної поезії, балада поступово прибирала оповідну форму, трансформувалась у напрямку епосу. Така її еволюція зумовлювалася увагою до історичних і легендарних мотивів, відтворення яких спонукало письменника вдаватися до об’єктивного зображення дійсності. Все ж ліричне начало не зникало: переживання поєднувалося із зображенням подій, долі людини. На різних етапах і у творчості різних письменників співвідношення ліричного і епічного елементів було неоднаковим. Відмінними були і конкретні життєві ситуації, і ступінь зв’язку з реальною дійсністю та народнопоетичними традиціями. Спільним залишалось ядро жанру: драматизм дії чи почуттів, наявність елементів незвичайного, ліро-епічна манера викладу.

У новій українській літературі баладу започаткував П.Гулак-Артемовський ("Рибалка"). Починання його підхопили і розвинули поети-романтики: Л.Боровиковський ("Молодиця", "Чарівниця", "Журба", "Розставання"), М.Костомаров ("Пан Шульпіка").

Проведені дослідження дають змогу стверджувати, що у 40-х роках інтерес до балади в російській літературі знижується, а в українській, навпаки, посилюється саме завдяки Т.Г.Шевченку. Написані ним у різний час і на різну тематику балади неоднакові за художніми прийомами, тональністю, але всіх їх об’єднує казково-фантастичний елемент, драматично напружений сюжет, ліро-епічність викладу.

Досліджуючи Шевченкові балади, помітила відчутну подібність і в загальному ідейному спрямуванні: за допомогою казково-фантастичних перетворень, гіпербол поет наділяв своїх героїв – звичайних, простих трудівників – велетенською волею, мужністю, нескореністю, звеличував силу і красу народного духу, його вічну молодість, чарівність, невмирущість.

У своїй основі балади Шевченка дуже "земні", реальні, зігріті великою любов'ю до людини, перейняті світлою вірою в перемогу добра й справедливості. Саме звідси, власне, й починалося новаторство Т.Шевченка в жанрі балади.

У порівнянні з баладами українських романтиків 30-х років кроком уперед була вже "Причинна", в основі якої лежить трагічна подія, через яку розкривається доля людини. Важливою особливістю балади "Причинна" та й інших балад "Тополя" й "Утоплена" є те, що світ фантастики виступає не як самоціль, не як об’єкт замилування, а як засіб зображення, як поетичне тло, на якому розгортаються події, взяті з реальної дійсності. І, нарешті, лірична теплота та роздуми над долею героїв теж відрізняють перші балади Шевченка від балад сучасних йому поетів-романтиків.

Т.Г.Шевченко був вимогливим до себе. І якщо врахувати мистецьку довершеність балади "Причинна", яку, до речі, вважав поет однією із спроб у віршованому мистецтві, то можна уявити, що й інші спроби відзначались не такою вже й низькою мистецькою вартістю.

Є, на мою думку, можливість скласти приблизне уявлення про характер і художні якості тих невідомих нам поетичних вправ молодого Шевченка. Коли пильніше приглянутися до композиції "Причинної", то впадає у вічі, що окремі уривки в ній можуть існувати самостійно. Це не лише початок балади, що став самостійною піснею, хоч і він являє окрему, цілком завершену картину. Та коли вчитуєшся в баладу, то увагу мимоволі звертаєш на розлогий ліричний відступ "Така її доля…". В піднесеному, схвильованому тоні поет висловлює своє співчуття до дівчини-сироти, роздумує над її долею. Це ж ніщо інше, як зразок ліричної медитації. Не можна не помітити, що він надто виділяється із загального контексту твору не тільки віршовим ладом, але й змістом. Справді, в цьому відступі поет ніде не згадує, що веде мову про дівчину причинну, а скрізь говорить про неї, як про людину при своєму розумі й свідомості , що в журбі своїй лине мріями до милого і роздумує над його долею в чужому краї. Але коли врахувати ще й те, що уривок цей має і поетичне обрамлення, бо закінчується тим же риторичним окликом "Таке її щастя, така її доля!", то не виникає сумніву, а тільки підтверджує думку, що це самостійний поетичний етюд, яких немало було написано поетом у ранній період його творчості. Отже, ліричний відступ "Така її доля…" правдоподібно був написаний окремо, поряд з тими етюдами, що не дійшли до нас, і як кращий вибраний поетом і використаний у баладі. Мабуть, саме тому в альманасі "Ластівка", де вперше побачила світ балада "Причинна", цей відступ був виділений трьома зірками. А відомий музикознавець М.О.Грінченко писав, що Шевченкова пісня "Така її доля…" була популярна серед політичних засланців у Мінусінську. Після цього ліричного відступу поет підводить читача до інших фантастичних картин. Створюється настрій таємничості, що імпонує появі русалок. Досліджуючи балади Шевченка, доходиш до висновку, що тут русалки позбавлені феєричності й жахів. Це діти покриток, жертви панської розпусти. Адже, виринаючи з Дніпра, вони співають народну русальну пісню, записану М.Максимовичем:

Ух! Ух!

Солом'яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

А загибель дівчини поет хоч і зображує в дусі народної фантастики, та однаково відчувається глибоке авторське співчуття до героїні. Це, як відомо, кульмінація балади. Розв'язка у ній не менш драматична. Козак повертається з далекої дороги, знаходить кохану мертвою і в розпачі кінчає життя самогубством.

Свої судження хочу підтвердити словами Є.Шабліовського, який у своїй праці "Народ і слово Шевченка" пише: "У Шевченка драматизм змісту і драматизм викладу складають одне ціле і набувають потрясаючої сили. Уже в "Причинній" виразно чується цей драматизм, тріпотіння людського серця". Справді, ніби не устами, а самим серцем промовляє герой в кінці балади: "За що ж вони розлучили мене із тобою?".

Та у баладі простежується не лише авторське співчуття, трагедії молодої пари співчуває громада. Тут збираються і подруженьки, які "слізоньки втирають", і товариші, що "ями копають", приходять і попи з корогвами:

Поховали громадою

Як слід, по закону.

Новаторство Т.Шевченка, на мою думку, полягає ще й у тому, що він ніде не прагне до конкретизації та визначеності. По-перше, майже нічого не відомо, до яких часів відносяться події у творі. По-друге, не можна точно встановити, куди і чому пішов козак "у чужу сторону". Нарешті, не прагне автор і до індивідуалізації персонажів. Мабуть, це потрібно було поету для того, щоб надати героям легендарності, підкреслити провідний мотив вірного кохання і дружби.

Після першої романтичної балади та кількох поезій у жанрі думки Шевченко все більш помітно наближається до реалізму. Так, у баладі "Тополя", написаній після реалістично-побутової поеми "Катерина", реалістичні тенденції домінують. Поет підносить героїчний характер дівчини, яка вступає в нерівну боротьбу з силою багатства. Коли її світлі мрії про щастя розбиває жорстока дійсність, вона вирішує пожертвувати своєю молодістю і красою. Балада "Тополя" позначена новаторством, може, ще в більшій мірі, ніж "Причинна". Насамперед, це поетичне обрамлення твору, засіб, який часто зустрічається саме у Шевченкових баладах. Роль цієї "поетичної рамки", на мою думку, не тільки в тому, щоб подати мальовничу картину природи, але й збудити та під кінець замкнути певний ліричний акорд у душі читача. Новаторство автора відчувається і в композиції балади. Виклад основних подій ведеться від оповідача, як дійової особи. Введенням його у твір Шевченко надає розповіді відтінку інтимності, адже він не відокремлюється від дівчат-слухачів. А лише як людина досвідченіша застерігає їх від необачних вчинків і намагається викликати співчуття до знедоленої дівчини.

І то лихо –

Попереду знати,

що нам в світі зустрінеться…

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю…

Само серце знає,

Кого любить…

Уперше в баладах Шевченко накреслює конфлікт, в основі якого лежить соціальна нерівність. Дівчина гідно відстоює свої права на щастя і любов, воліє вмерти, ніж жити з нелюбом.

Кульмінаційний момент у баладі, як відомо, носить фантастичний характер: дівчина, тричі випивши зілля, перетворилась у тополю. Ці мотиви поет узяв із усної творчості українського народу. В цьому вбачаю теж новаторство Шевченка. Адже письменники-романтики 30-40-х років здебільшого обмежувалися переспівуванням фольклорних мотивів, поетичною інтерпретацією. Тарас Шевченко, на мою думку, пішов іншим шляхом у використанні народних джерел. У нього народний переказ, повір'я служить засобом опоетизування певних рис людини, її краси, її прагнення до щастя. Тополя зображується в баладі, на перший погляд, як зачароване дерево, бо за народним переказом – це людина в минулому. Але почуття таємничості поступається перед почуттям уболівання над долею людини. Цим почуттям проймається і чумак, який "подивиться та й голову схилить", і чабан, що вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться – серце ниє:

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота

На чужині гине!

Балади "Причинна" та "Тополя" близькі до народної творчості не тільки своєю символікою та повір'ями, але й всіма поетичними засобами, які автор черпає з розмовної народної мови. Це і пестливі епітети-прикладки:

Бабусенько-голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду,

де милий-серденько.

Це і народні порівняння:

Одна,одна, як сирота,

На чужині, гине!

Почуття самотності, пригнічений настрій героїні автор передає засобом паралелізму:

Не щебече соловейко.

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою.

З цією ж метою Шевченко вдається і до засобу складної анафори, що полягає в повторенні початкових словосполучень у рядках:

Якби знала, що покине, -

Була б не любила;

Якби знала, що загине, -

Була б не пустила;

Якби знала б, не ходила б

Пізно за водою…

А одна з найпростіших фігур – словесний повтор – у Шевченка виконує подвійну роль: і підсилює думку, і обрамлює цілий поетичний вислів:

Бо не довго, чорнобриві,

Карі оченята;

Біле личко червоніє.

Не довго, дівчата!

Привертає увагу фраза, емоційне звучання якої автор підсилює засобом антитези:

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці – моя доля,

По сім боці – горе.

Саме жанр романтичної балади, її глибокий ліризм, чарівна фантастика зумовили, на мою думку, звертання поета до народнопісенної образності і символіки. Дослідивши образи-символи, використані Шевченком у баладах, можу стверджувати, що взяті вони з народної творчості: голуб, явір – парубок; голубка, калина – дівчина; зозуля – уособлення суму, туги; сичі – віщуни нещастя, смерті. Ось як, наприклад, образами – символами розкриває поет трагічне становище своїх героїв:

Чи винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив ("Причинна")

Різку зміну в настроях героїв Шевченко передає засобом умовчання:

Ось і дуб той кучерявий… -

Вона! Боже милий!

Емоційного впливу на читача поет досягає зоровими, слуховими та звуковими образами: рев великої ріки, свист і виття вітру, крик сичів, скрип дерева, тощо. Ще більш довершені зорові і слухові образи зустрічаємо в баладі "Утоплена", яка розпочинається і закінчується картиною природи. Але природа в ній не грізна, не бурхлива, як у попередніх баладах поета, а спокійна, лагідна, вона відповідає загальному характеру фантастичних епізодів у творі. Вдаючись до засобу персоніфікації, автор передає шелест осоки, збудженої легким вітерцем, як таємну розмову:

Вітер в гаї не гуляє –

Вночі спочиває;

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає.

Передаючи розмову вітру з осокою, Шевченко виявляє гостре відчуття краси, витончений художній такт. Засобом алітерації (повторення приголосних "ч", "с", "ц", "х", "ш") він створює ілюзію шелесту осоки і розчісування дівочої коси:

Хто се, хто се, по сім боці

Чеше косу? хто се?..

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?..

Як відомо, цей засіб поширений і в фольклорі, та Шевченко довів його у баладах до високого рівня майстерності.

Природа в гармонії з фантастикою в баладі "Утоплена" ніби віддзеркалюють реальну дійсність. Ця дійсність і становить основний зміст твору. Незвичайне в баладі – це злочин жінки, позбавленої материнського почуття, що втопила рідну дочку і сама загинула разом з нею.

Коли в творах українських романтиків до Шевченка елемент незвичайного не вмотивовувався, то Шевченко підводить під нього міцні реалії. По-перше, автор наголошує на заможності вдови, по-друге, звертає нашу увагу, що багатство та успіх у козаків, які ходили на нею "ордою" – розбестило її. Вона стала гордою, егоїстичною. А пияцтво і розпуста привели її до остаточного морального виродження, внаслідок якого пробудилось протиприродне почуття заздрості і зла до рідної дитини. Мальовничо, засобами словесного живопису Шевченко передає ненависть матері в кульмінаційному моменті балади:

Мати дивиться на неї,

Од злості німіє,

То жовтіє, то синіє;

Розхристана, боса

З роту піна…

Вважаю, що майстерність словесного живопису Шевченка ще яскравіше проявляється в змалюванні портретів дочки і матері після страшної події, коли обох утоплених рибалка виніс на берег. Не можна не помітити, як ніжність і невинність в одної та злоба і лють у другої проступають у кожному словесному штриху:

Лежить собі на пісочку,

Білі рученята.

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очі вивело із лоба

Од страшної муки…

Перші балади Шевченка тематикою та образними засобами споріднені з ранньою лірикою та соціально-побутовою поемою "Катерина". Наприклад, поширений у ранній ліриці мотив самотності, туги за милим знаходить місце і в баладах. Це можна побачити, зіставляючи такі уривки:

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче.

("Нащо мені чорні брови")

Любилася, кохалася,

А серденько мліло:

Воно чуло недоленьку,

А сказать не вміло.

("Тополя")

Або мотив шукання дівчиною милого, що є провідним у поезії "Вітре буйний", знаходить місце і в баладі "Причинна":

Піду шукать миленького,

Втоплю своє горе,

Втоплю свою недоленьку,

Русалкою стану…

("Вітре буйний")

Якби то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла…

("Причинна")

Балади Т.Г.Шевченка – цінне мистецьке надбання в українській літературі. В них поет підніс ряд важливих суспільних проблем, розкрив долю людини в класовому суспільстві. Всі балади Кобзаря пройняті реальним світовідчуттям, хоча поет і звертався до народних повір'їв і легенд. Герої його балад перебувають у непримиренній суперечності з соціальною дійсністю. Новим у баладах Шевченка є те, що людина з народу показана у прагненнях до щастя.

Своїми баладами Шевченко розкрив великі можливості, закладені в баладному жанрі. Народну фантастику, повір'я, поет використовував як засіб художньої виразності і образності. Тому баладам Шевченка чужі мотиви містики, приреченості людини. Глибоку увагу виявляє Шевченко у своїх баладах до відображення людської психології, високої народної моралі. Сприйнявши кращі традиції своїх попередників та використавши багаті фольклорні джерела, Шевченко створив свою, оригінальну жанрову форму балади, в якій художній геній Кобзаря піднісся до вершин національного мистецтва слова.